Невже все так важко, чому так? Думки дитини батьків гастарбайтерів

Чому самотні діти плачуть ночами, дивлячись у вікно, думаючи про те, де їхні батьки, чому залишили? Невже вони їдуть за кордон заради омріяної подорожі, іноземних страв і хорошої економіки? Все просто – заради того, щоб прогодувати свою сім’ю, дати освіту своїм дітям, заради думки, що там життя краще.

А чи замислювалися вони про те, як нам, покинутим без нагляду, без розуміння, того, що ми як ніхто інший повинні самостійно дорослішати. Проблеми наші вирішуються самостійно, іноді поступаючи в певних ситуаціях не правильно, ми замислюємося над тим, якщо біля нас була б мама, порадила б вона нам щось краще.

Здавалося б, ображені на весь світ, проводжаючи батьків, ми думаємо: можливо у мами течуть сльози від сильного і надокучливого вітру, а у дідуся трясуться руки від старості, а у тебе просто безпричинний страх і обурення… це все – серце, розум говорить інше, і його вже ніхто не слухає.

Чи можемо ми як мізерна одиниця людяності змінити щось, повернути моменти радості, щирості, мамину посмішку, ранкові поцілунки, і сімейні обійми? Правильно. Не можемо. Від нас залежить лише те, наскільки швидко ми зрозуміємо, що ми залишилися самі, що ми повинні виправдати батьківські надії, не підвести їх. І не все так просто. Ставши на стежку життєвих труднощів, ми маємо вибір: або згорнути на світлу оманливу стежку, або ж піти темним коридором, роблячи самі освітлення, забрати зі стежки каміння. І не всім це вдається. Для когось цей камінь дуже важкий, а дехто, опускає руки відразу. Один раз помилишся і все, твій шлях замурований!!!

І в один день все змінюється, ми відкриваємо очі та бачимо ту ж саму вірну усмішку, ту ж рідну людину, ті ж слова: я з тобою, ті ж чудові поради й легкість розв’язання проблем. І хоча ми розуміємо, що це ненадовго, ми вчимося цінувати кожну секунду, зараз і не думаємо про те, що можливо нам знову доведеться розлучитися, і згадувати все сидячи біля вікна і дивитися, як на дворі, в пісочниці батьки граються з дітьми, а ті маленькими очима, віддано дивляться, і думають, чи буде їх мама в той момент, коли їх штовхнуть чужі діти, або ж коли вони впадуть, і мама подасть їм руку?

Дивлячись на це, я б хотіла зробити фото тої довіри, впевненості та відчуття того, що рідна людина поруч…

 

Написано дівчинкою, яка після 9 років, нарешті зустрілася з мамою в Італії.

Шукайте деталі в групі Facebook


РЕКЛАМА:

Джерело.

Загрузка...