1925 року крихітне містечко Ном на краю Аляски вразив спалах дифтерії. Щоби доставити в місто рятівну сироватку 20 командам їздових собак довелося разом здолати понад 1000 кілометрів снігом і льодом. Утім, в історію насамперед увійшов подвиг однієї собаки.
Кажуть, собака – наш найкращий друг. Іноді він – і наш рятівник.
З усіх собак, які взяли участь в естафеті з доставки сироватки до Нома, найбільше відзначилися два сибірських хаскі на ім’я Балто і Того.
Сьогодні собаки цієї породи змагаються в захопливих перегонах на санях, перевершуючи за фізичною витривалістю багатьох видатних атлетів-людей.
Вони найшвидші наземні ссавці на відстані понад 16 кілометрів. Тож, як їм це вдається?
Хаскі завіз із Сибіру торговець хутром Вільям Гусак на початку XX століття, коли на північному заході Канади в Юконі тривала “золота лихоманка”. Гусака вразила порода цих їздових собак, якими користувались чукчі.
Чукчі – нечисленна корінна народність Крайньої Півночі
Протягом тисяч років чукчі долали на собачих упряжках сотні кілометрів арктичної тундри. Селекційне розведення створило ідеальну породу їздової собаки, здатну витримати холоднечу і роки важкої праці.
У 1909 році Гусак зі своїми собаками взяв участь у славетних перегонах на собачих упряжках між містами Ном і Кендл на Алясці загальною відстанню 657 км. У змаганнях багато років панували команди Аляскинських маламутів.
“Сибірські щури” Гусака були вдвічі меншими за маламутів, але вони випередили багато місцевих команд, здобувши почесне третє місце. Маламути, виведені для перевезення вантажів, були витривалішими, але хаскі тягнули сані швидше.
Сибірські хаскі Гусака виявилися золотим стандартом їздових собак – їхній розмір, правильний кут тазу, довжина спини та ширина плечей забезпечують якомога довший крок.
Хоча гончаки швидші за хаскі, під час бігу вони роблять великі стрибки в повітрі. Це чудова техніка для спринту, але згубна для упряжки, адже сані щоразу відтягуватимуть їх назад.
Вже наступного 1910 року в перегонах на Алясці першими прийшли саме сибірські хаскі. Керував упряжкою погонич із Нома норвежець на ім’я Леонард Сеппала.
Його перемогу пригадають через 15 років у січні 1925-го, коли департамент охорони здоров’я Нома стикнеться з кризою – епідемією дифтерії.
Дифтерія – це бактеріальна інфекція, яка вражає ніс і горло. Якщо її не лікувати, вона може бути смертельною. Сьогодні це трапляється рідко, тому що більшість людей вакциновані, але 1925 року це було не так.
Спалах хвороби трапився у найгірший для Нома час. Місто будо відрізано від решти Аляски найхолоднішою за останні 20 років зимою, а місцевих запасів дифтерійного антитоксину не було.
Без нього міські лікарі прогнозували рівень смертності до 100%. Найближча сироватка, яку можна було доставити залізницею, була в Ненані на відстані 1085 км.
24 січня департамент охорони здоров’я Нома одностайно проголосував за перевезення сироватки з Ненани до Нома естафетою на собачих упряжках.
За допомогою пошти США, яка регулярно користувалася їздовими собаками для доставки пошти на Аляску, маршрут розділили між 20 командами. Сеппала мав пробігти передостанню ділянку від Шатулика до Головіна.
Цей маршрут поштова служба зазвичай виконувала за 25 днів, але цього разу це було занадто довго. У жорстких погодних умовах сироватка могла витримати лише шість днів. Собаки мусили пробігти дистанцію менш ніж за чверть звичайного часу.
Перше завдання було простим – не замерзнути до смерті.
У порівнянні з іншими породами сибірські хаскі мають підшерстя з дуже тонких, скручених волосинок, які зберігають тепло біля шкіри, як легкий пуховик, пояснює ветеринар Келлі Креділ.
Коли собаки сплять вночі, вони згортаються в клубок, прикриваючи ніс своїм пухнастим хвостом. Він зігріває повітря, яким вони дихають.
До того ж, на відміну від інших порід, шерсть хаскі взимку практично не росте і не линяє. Це дозволяє організму тварини зберегти цінні протеїни і жири, потрібні для формування волосся.
Багато хто з каюрів (погоничів), які брали участь в Перегонах милосердя, обморозили руки і обличчя. Щоби захистити життєво важливі органи, людський організм спрямовуємо кров до них, залишаючи кінцівки вразливими.
На відміну від людей, лапи собак не втрачають тепло. Єдина ділянка на тілі їздових собак, яку вони можуть обморозити, це соски.
Усі ці властивості допомогли сибірським хаскі Леонарда Сеппали вижити під час перегонів. Вони мали пробігти 170 км від Нома назустріч останньому учаснику естафети.
Термін дії сироватки спливав, і Сеппала вирішив скоротити шлях, перетнувши залив Нортон-Саунд по льоду. Це було ризиковане рішення, тому що крижаний покрив був нестабільним.
До того ж команду накрила снігова буря. Сеппала нічого не бачив навколо.
Щоби обійти смертельно небезпечні ділянки відкритої води, погонич повністю довірив керування своєму ведучому псу Того.
Того впорався із завдання чудово. Вуса собаки, або вібриси, відчувають зміни в потоці повітря. Ключову роль в цьому відіграють спеціальні датчики, розташовані біля основи вібрис – тилотричні подушечки. У хаскі таких подушечок більше, ніж в будь-якої іншої породи.
Завдяки століттям селекції хаскі також дуже розумні. Чукчам були потрібні собаки, які могли відмінно орієнтуватися в снігу та на льоду.
Ще одна риса, яка була надзвичайно важливою для їздових собак і на яку покладався Сеппала, як і інші погоничі, – це здатність до командної роботи.
Щоби виховати хороших собак для упряжки, потрібна була грайлива порода собак.
“Тягнути сані – це по суті гра, тому що собака не отримує негайної винагороди”, – пояснює дослідник собак Реймонд Коппінгер.
“Грайливість також є важливою соціальною рисою, яка сприяє командній роботі, зміцнює зв’язок між людиною і собакою та зменшує агресію серед тварин”, – додає вчений.
Для виведення такої породи, чукчі систематично відбирали розумних і грайливих собак – селекція допомогла суттєво знизити агресію у сибірських хаскі.
Працюючи єдиною командою, собаки Сеппали здолали небезпечний шлях через залив і перевезли сироватку на 146 км ближче до Нома.
Останній етап естафети виконав каюр Гуннар Каасен, його упряжку очолював сибірський хаскі на ім’я Балто. Вони доставили сироватку до Нома за півдня до завершення її терміну придатності і врятували життя 10 000 людей.
Перегони милосердя принесли сибірським хаскі всесвітню славу. Балто увічнили в бронзовій статуї, яка стоїть в Центральному парку в Нью-Йорку, що, однак, досить несправедливо, адже він був лише однією з багатьох собак, які впоралися з цим важким завданням.
У 1930 році Американський клуб кінологів визнав породу сибірських хаскі, встановивши дуже специфічні критерії для неї.
“Кожна порода починається зазвичай із дуже малої популяції”, – пояснює Коппінгер.
“Всі сибірські хаскі походять лише з кількох особин з розплідників у Нью-Гемпширі та Квебеку. Це були собаки, яких Сеппала називав “сибіряками”.
Перехід на племінну систему розведення означав, що сибірські хаскі більше не будуть чемпіонами в бігу в упряжці.
“Собаки, які виграють змагання сьогодні, – це не чистокровні хаскі, а помісь сибірських і аляскинських хаскі, які своєю чергою є результатом схрещування найкращих сибіряків, гончаків, маламутів, коллі та інших порід”, – пояснює генетик (і каюр-чемпіон) Хізер Хусон з Корнелльського університету в Ітаці, Нью-Йорк.
Сьогоднішня порода сибірських хаскі відрізняється від їхніх предків, але це стосується і будь-якої породи собак. Такси мають довше тіло, ніж 200 років тому, носи мопсів більш приплющені.
Нові породи витісняють старі на змаганнях, як сталося, приміром, з аляскинськими хаскі.
Хоча тепер ці собаки змагаються лише заради розваги, майже сто років тому їхні предки врятували місто від зникнення.
Шукайте деталі в групі Facebook