“Декілька гривень та жменя копійок…”: А ви нам тут розповідаєте про пенсійну реформу?

Будні дні. Багато звичного, нового мало. Та й що може здивувати в наш час.

Напевне толерантне ставлення та доброта людей. Звичайні дні. Робота. Вихідні.



Робота Вихідні. І так по колу, день у день. Проскакують випадкові зустрічі, певні події. Загалом?: Нічого особливого, сірі будні. Проте. Звичайний день.

Ранок. Прийшов швидше ніж потрібно б було. Можливо на краще. Доволі холодно. Поглянув на годинник. Пів години в запасі. Вирушив до їдальні. Просто. Випити кави та загубитися між людьми.

Гучно сказано. Можливо тільки через те, що там тепло. Взяв каву та сів за вільний столик. Один. Людей було мало, не звертав особливої уваги. Допивши каву, вже було б рушив, але. В їдальню зайшов літній чоловік. Можливо я б і не звернув на нього уваги, якби його неординарний вигляд: зелена жилетка була одягнута поверх латаної – перелатаної сіро-темної сорочки.

Сірі брюки, не нової давності та й свіжості, також були у латках, проте ретельно вичищені та випрасувані. Коричневі туфлі, “років так тридцяти”, зовсім не пасували під вище вказаний одяг, проте. На голові красувалася синя кепка, з під якої виглядала сивина.

Загалом картина вразила. До того ж в правій руці він тримав та тягнув за собою сумку на колесиках, зверху якої була прикріплена куртка старого. Все виглядало настільки поношеним та старим і водночас таким акуратним, що я міг би побитися об заклад, що ця людина служила у рядах армії. Старенький пройшов повз мене і на відстані чотирьох кроків сів за вільний столик.

Здається я вже його неодноразово тут бачив. Чому ж раніше не звертав уваги? Я був не один. Мені було цікаво, що ж буде далі. Його проженуть? Так би зробили у цілій низці закладів Львова. Але ж ні, я помилився. До нього вийшла дівчина. Років так двадцяти. Студентка, звісно, напевно підробляє на кухні. Я не почув, як вона звернулася до нього; Лиш наступне:

– Щось ви рано сьогодні..
– Добрий день, Тань.
– Вам, як зазвичай?:
– Так, якщо можна – старенький опустив погляд донизу, напевне йому було соромно просити. Та все ж.
– Давайте я вам допоможу, – дівчина допомогла дістати лоточки, банки ( порожні). – Сьогодні в нас гречаний суп, картопля з котлетами, салат з капусти. Свіжого хліба ще не привезли, але я щось придумаю, рано ви сьогодні, – дівчина посміхнулась.
– Дякую доню, стара наклала тих «чара – баньок», як з переляку. Я потім віддам гроші, за все що брав. Ось в мене тут, – старий порившись по кишенях дістав декілька гривень та жменю копійок, – візьми. В нього майже котилися сльози і тремтіли руки, та й дівчина вже ледь стримувалась.
– Не потрібно. Це за рахунок закладу, – вона швиденько забрала пакет з тією тарою і зникла за дверима «Черговий вихід».

Часу було ще вдосталь. Старенький дістав окуляри з футлярчика та газету із сумки. «Львівський замок» рубрика « Робота, вакансії….». Періодично, впродовж 10хвилин, підводив погляд та споглядав то на двері то на відвідувачів їдальні. Я побачив цей погляд. Такий важко забути. Чув і бачив раніше, як очі сміються, плачуть, але ніколи я не бачив щоб очі «жили». До такої міри потужний погляд: воля, сила, характер, досвід, старість. Двері службового входу відчинились. Звідти вийшла та ж дівчина, несучи торбу, яка судячи з тих зусиль, яких вона прикладає, була нелегка.

– Ось, я тут ще вівсянки поклала з рибою, її все одно ніхто не їсть. Та й Семенівна не помітить, – вона допомогла це все спакувати в сумку; – Ой так, почекайте, – швиденько побігла, і повернулась з половинкою хлібця, – тепер все, тримайте.

– Дякую, доню. Я потім все віддам. Просто дякую, – і знову очі, знову той погляд.

– Будь – ласка. Заходьте,- ще б трішки і дівчина заплакала, очі сльозилися.

Старенький пішов. Дівчина оглянулась, на те місце, де він сидів і побачила на столику, декілька гривень, та жменю копійок. Вона зрозуміла, що він не забув їх. Зовсім ні. Вона зрозуміла.
Вийшов з їдальні. Будній день, я навіть можу сказати що на нас чекає потім в цій країні Проте більше залежить від нас. Прагнути жити? Не помічаючи малого. Прагнути добра? Оминаючи його та не признаючи. Довіритись комусь? Не пізнавши свого. Хмм, краще почати спочатку, ніж зовсім не починати. І краще бути собою, ніж маски щоденно міняти.