“Олесь уперше не дзвонить привітати мого сина з Днем народження. Мабуть, саме в цей момент я розумію, що щось уже дуже не так”

Я познайомився з Олесем Терещенком восени 1991-го в Інституті журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка (так він тоді називався).

На першому ж занятті ми опинилися за однією партою. Ми глянули один на одного і розсміялися. Наша парочка справляла комічне враження — Олесь був зростом під два метри, а я — лише метр сімдесят. Так він спершу й запам’ятався — як довга жердина. «Високий до неба, дурний як не треба», — жартують про таких. Особливо ми, очкарики і заучки.

Та одразу стало зрозуміло, що він узяв не тільки зростом, а й усі іншим.

1991 — особливий рік. Для країни, для універу, для нас. Незалежність, перший набір без обов’язкового комсомольського минулого, перший курс. Перший «чесний» вступ після походеньок батьків до декана, твір на «невідому» тему, який було розписано в шпорах і «об’єктивна» співбесіда, на якій відсіювали непотрібних.

Цікаво, що я складав іспити російською (тоді ще можна було, а я якраз з Москви, з акцентом і словами типу «заманал»), а Олесь, з Донецька, — українською. Він майже завжди спілкувався нею. Чим дивував інших.

Перша практика в Херсонській області у селі Червоний Маяк (яке ми називали Червоний Мaнiяк). Перший жовто-блакитний прапор над нашим студентським табором, сутички з місцевими, залицяння до місцевих дівчат, спроби поцупити місцевий виноград з ганебною втечею від сторожа і злого собаки. Покусані джинси в однокурсниці Соні, яка тікала повільніше за нас. В Олеся були довгі ноги і бігав він швидко, але я з переляку його обігнав.

Навчання і студентське буття, коли колектив розбивається на кумпи і пізнає самостійне життя. Олесь із братом жили в окремому гуртожитку на Шулявці (там же — Алла Мазур) у власній кімнаті. Ця крихітна кімнатка й стала епіцентром нашої тусні. Олесь із Владом грали на гітарі, підігрівали картоплю з котлетами і витягали бабусин самогон. Вони співати вміли, ми підвивали. Так відбулися наші перші знайомства з міліцією. Олесь завжди вмів зібрати навколо себе людей. Він був веселий і компанійський.

Згодом ми розбіглися. Я забив на навчання і пішов працювати перекладачем, а Олесь учився далі. Я почав заробляти мільйони купонів і сміявся з нього, але він учився далі. На тележурналіста. Він завжди був послідовний. І знав, чого хоче.

Може, тому Олесь і пробився у «Післямову» на «1+1» — проект, який зібрав тоді найкращих тележурналістів країни. Я вже не сміявся. Я офiгiвав.

Коли Олесь став ведучим новин ТСН, я вже не дивувався. Я пишався, що знаю таку людину. За його рекомендацією мене беруть у міжнародку ТСН, і тут я вперше бачу Олеся в робочому процесі. Жодної суєти, ґрунтовний підхід до кожного слова в ефірі, ретельне планування, уміння швидко і точно писати. Він ніколи не поспішав, але завжди встигав.

Часи «темників». Невдоволення «плюсівського» колективу, розмови про бунт, перші стукачі. Вперті сварки Олеся з Піховшеком за кожну кому в тексті. Партизанщина. Відмова вести ефір, коли справа доходить до вимоги порушити принцип «не бреши». Олесь завжди був принциповий. Це одна з головних рис його характеру. Гнучкий і обережний, але не ламається.

А ще Олесь був добрий і світлий. І надійний. Тому я попросив Олеся хрестити мого сина. Раптом щось станеться, він зробить для моєї дитини все. Відтоді жоден День народження, жодне свято не обходилося без Олеся. Якщо не візит, то дзвінок, на який мій син завжди чекав.

Олесь одружується з Інною, у нього один за одним наpoджуються двоє синів. Помітно, як вони люблять тата. Олесь переходить на «Перший» і стає одним з облич каналу. Я знову сміюся з нього. Навіщо воно тобі здалося? Свій проект, каже Олесь, я завжди мріяв про свій проект.

В Олеся починається чopна смуга. Одне за одним пoмиpaють його мама, бабуся і батько.

Починає складатися враження, що і в самого Олеся щось не так. Він що, у перуці? Він жартує. Він нічого не каже. Олесь узагалі ніколи не розповідав про свої проблеми, він допомагав вирішувати чужі. Зокрема, наші.

Ми рідко бачимося. Ми сперечаємося. Я злюся і ображаю його.

Улітку ми нарешті дізнаємося правду. В Олеся рaк. Нехороший. Ми ліземо в інтернет і читаємо жaxи. Ми боїмося за нього, за його рідних, за себе, у нас оселяється стpaх.

Олесь уперше просить допомогти. Він приїжджає до мене і розповідає, що з ним. Я заклякаю. Ми починаємо щось робити. Вся країна збирає гроші. Глядачі знають Олеся і вірять у те, що він переможе. Він так і каже: «Я вірю, що переможу». І плювати, що статистика проти нього, ми йому віримо. Бо він такий — йому завжди віриш, бо він ніколи не обдурював. Ні в ефірі, ні в житті.

Олесь сміється. Він випромінює оптимізм. Він каже, що все буде добре. Він вірить, що здолає недугу. Він запрошує нас до себе, Інна накриває стіл, ми жартуємо і згадуємо минуле. Олесь говорить про майбутнє. У нього плани. Ми починаємо вірити разом з ним.

Його хата — як прохідний двір. Приходять інші люди, родичі. Він знаходить гарні слова для кожного. Олесь сильний, він тримається, він бореться. Хвороба відступить.

Останній День народження Олеся. Ми сидимо в ресторанчику на Оболоні. Нас багато. Друзів, знайомих, дітей. Піца, вино. Олесь щасливий. Ми вітаємо його зі святом. На горлі в нього шарф, він худий, неголений, але задоволений. Він усміхається. Олесь завжди усміхався.

Олесь уперше не дзвонить привітати мого сина з Днем народження. Мабуть, саме в цей момент я розумію, що щось уже ДУЖЕ не так. Але я боюся подзвонити, я переконую себе, що він просто забув або поїхав на черговий курс лікування і подзвонить, коли відійде.

Сьогодні я дізнався, що Олеся більше немає. З інтернету, бляxа-мyха, з листа на ФБ.

Пробач, Олесю. Я дякую тобі за все.

Я хочу, щоб ви пам’ятали його таким, яким пам’ятаю його я — високим, сильним, принциповим і чесним. Другом. Професійним журналістом, який знав і любив свою справу. Прикладом для інших і кумиром для своїх дітей.

Світла пам’ять.

В Олеся лишилися дружина і двоє маленьких синів. Не забувайте про Олеся і не забувайте про них.

Олесь Терещенко, 9 січня 1975 — 12 березня 2018.

Автор – Федір Сидорук

РЕКЛАМА: