Для більшої частини українців Італія асоціюється з країною, яку заполонили наші заробітчани вже понад два десятиліття, і надалі продовжують туди активно пересуватися. З одного боку, це дійсно так, проте чи всі “наші” там почуваються як на панщині? Чи насправді все залежить від того, наскільки мудро людина підходить до питання перебування на праці в іноземній державі?
Learn Ukraine порозмовляли із людиною, котра разом з донькою свою квартиру у Мілані перетворили на затишний українсько-італійський теплий куточок, де з вікон видно гори Альпи, а невеличка тераса квітне чудовим різнобарв’ям. Це люди, які змогли настільки полюбити культуру Італії та нею пройнятися, що та любов відразу відчулася та передалася й нам.
Це – Ганич Галина Іванівна, вчитель вищої категорії, вчитель-методист, відмінник освіти України, однак яка уже 17 років живе в Італії.
Як ви опинились тут та чим займалися в Україні до цього?
– Працювала в школі-гімназії №1 м. Заставна Чернівецької області з перших років її заснування. Це був один із перших закладів нового типу в області. Чому опинилася тут? Тому що коли моя донька вступила на економічний факультет, навчання було платним і коштувало $400 в рік, а я за рік заробляла $350 при всіх своїх кваліфікаціях.
А чим займаєтеся зараз в Мілані?
– За 17 років я пропрацювала десь у 10 або 12 сім’ях. Це було прибирання, догляд за дітьми та догляд за хворими. Докладала всіх зусиль до вивчення італійської, та всіх, хто дружив чи спілкувався зі мною переконувала, що мова – це дуже важливо. А відколи змогла мати інтернет, заняття стали більш продуктивними і одного разу я розмістила оголошення, що можу супроводжувати людей по Мілану як перекладач.
Десь моє оголошення там “випливло” і мені запропонували в терміновому порядку з’явитися на переклад під час захисту однієї дипломної роботи. Для мене це було дуже несподівано і дуже страшно. Я в той час знаходилася на морі з чужою дитиною; мені треба було відпроситися з роботи, купити квиток за 50 євро в одну сторону (тобто тільки на дорогу потратити більше 100 евро, а заплатити за годину перекладу мали 30).
Приїхала з Річчьоне в Болонью, де повинна була пересісти на швидкий поїзд, щоб якомого швидше бути дома і хоча б побіжно ознайомитися зі змістом дипломних робіт та зорієнтуватися в термінології. Та через те, що сталася якась аварія на лінії, я добралася в Мілан тільки о першій годині ночі.
Лише вдома я змогла перекласти з англійської гугл перекладачем коротке резюме трьох дипломних робіт, бо до цього навіть не знала про що там йдеться. О 8 ранку я вже була в університеті Бікокка. Вперше побачила студентів, для яких мала перекладати; і з того всього, що мені обіцяли (що це буде невеличка кімнатка, комісія, студенти і скайп зв’язок), я опинилася в аудиторії-амфітеатрі, де було близько 200 чоловік, і я за трибуною разом із студентом як перекладачка.
Ну що вам сказати? Про те як мені було страшно не буду описувати. Сама не знаю як змогла опанувати себе (двадцятирічний досвід викладання зіграв напевно не останню роль), але все пройшло добре. Навіть не знаю як вдавалося так швидко знаходити в пам’яті потрібні слова.
Після завершення захисту мене запитали скільки років я уже працюю як синхронний перекладач, на що я чесно відповіла, що до того моменту – ніколи; тоді вони “випали в осадок” і запропонували мені контракт. І от уже третій рік я працюю зі студентами для яких рідною є українська або російська, і які вивчають італійську. Я їм пояснюю на рідній мові те, що вони вчать на курсах (там пояснення тільки італійською і на перших порах вони просто не все розуміють). Ну і коли приходиться до захисту, то я повинна бути перекладачем.
Говорячи про українців в Італії, які питання вас турбують найбільше?
– Ну скажімо так, одна з найперших проблем це те, що новоприбулі мають дуже багато ілюзій, і ніяк не можуть “спуститися на землю”. Всі хочуть відразу хорошу роботу, але мало хто хоче вчити мову, пізнати італійську кухню та звичаї.
Вони мають дуже великі “претензії”, але потім виявляється, що ці “претензії” не так легко реалізувати. І вдаються до іншого шляху – знайти багатого італійця, який здебільшого закінчується плачевно.
А все тому, що замість вирішувати свою проблему самостійно, замінюють її іншою.Тому що шлюб з метою вирішення матеріальних проблем, проблем із житлом – це є залежність, підпорядкування чиїмось інтересам; і як правило, тільки тоді приходить прозріння, що без праці і без мови ти тут ніхто.
Хто переборює себе на самому початку, хто не шукає легкого хліба, той в кінці кінців чогось добивається в Італії. Хто залишається на рівні жалю, скарг і т.д., на цьому ж рівні він і залишається.
– З приводу завищених претензій хочу розповісти одну історію, бо це стосується не тільки українців. Якось мене запросили на обговорення закону про обов’язковість екзамену з мови для отримання дозволу на довготермінове перебування (Permesso di soggiorno di lungo periodo UE).
Мені коштувало величезних зусиль відпроситися з роботи. Я залишила людину-інваліда з обіцянкою, що він не підніметься з інвалідного візка, а я через годину повернуся. Приходжу і переді мною надають слово 3 особам (хоча була попередня домовленість, що я виступлю і відразу піду через обмеженість у часі). Я тоді підняла руку і кажу: “ви знаєте, у мене надзвичайна ситуація, я зараз на роботі з людиною інвалідом, тому мені терміново треба йти.
Якщо можна, дайте мені слово, я виступлю, і піду.” І мені дали слово. Кажу, що мені було достатньо вислухати трьох, щоб зрозуміти про що тут йдеться, “ви всі тут проти того, щоб був прийнятий цей закон”, і я звернулася до останнього виступаючого (уже не пригадую з якої він країни). Кажу йому: “Уявіть собі, що вашого батька або матір потрібно доглядати. Людина, яка буде доглядати його не знає вашої мови. Ви його приймете на роботу?” – “Ні. Ні, звичайно”, він каже. Ну ось ви й відповіли на запитання чи потрібен цей закон. Чим ви не задоволені?
Італія вам дає безкоштовні курси для вивчення мови, безкоштовно приймає у вас екзамен. Вимагається рівень А1 – тобто “Добрий день”, “До побачення”, “Скільки це коштує?”, “Що тобі подати?”, “О котрій годині?” і т.п. Ось цей рівень Італія від вас вимагає на отримання уже довгострокових документів (тобто після 5 років перебування і роботи у цій країні). В такому випадку я вас не розумію.
Можливо мене не зрозуміють і мої співвітчизники, проте я за те, щоб цей закон був прийнятий, (і він був прийнятий і діє) і щоб екзамен був обов’язковим. Якби вас зобов’язали платити за ці курси, можливо би ще можна було щось обговорювати. У відповідь мені стали кидати звинувачення, що я не хочу зрозуміти літніх людей, тих, хто прибув нещодавно, малих дітей і ще багато чого.
І тут мене просто прорвало: «Люди, ви взагалі хоч приблизно ознайомилися із законом, який прийшли обговорювати? Він стосується тільки тих, хто отримує фактично дозвіл на постійне проживання в Італії, безстрокове, хто пропрацював не менше 5 років.» На мене дивилися як на інопланетянку, напевне вперше чули… Ось так то: навіть мінімальну вимогу до себе сприймають у штики, а самі вимагають усе і більше того. До речі, на той час такий закон діяв уже давно у всіх країна ЄС.
– Ще одна проблема, на яку хотіла би звернути увагу – вільний час. Так, його дуже мало. Але у нашому нещасті (бути далеко від Батьківщини, від рідних) у нашій заробітчанській долі є і часточка удачі. Ми хоч тимчасово, але проживаємо в країні, яка є за оцінкою ЮНЕСКО найбагатшою у світі на культурні пам’ятки. Не товчіться біля наших бусів, витратьте частину заробленого на музей, на квиток та поїдьте подивіться Рим, Флоренцію, Венецію, Верону.
Хто має документи – подивіться Париж, Барселону, Афіни… Я уже побувала у багатьох містах, зуміла відвідати найкращі театри, цікаві виставки. Можливо, не у всіх інтереси такі як у мене, знайдіть натомість те, що цікаве вам. В’яжіть, вишивайте, купіть швейну машину і пошийте собі обновку. Та в кінці кінців підіть у хороший ресторан, поїдьте на природу, не закривайтеся в собі та у своєму «нещасті». І знаєте, що радує? Багато українок, пройшовши, як кажуть «вогонь, воду і мідні труби» мислять саме так. Багато хто добився успіху, має власну справу.
Я розумію, що гроші потрібні, а часом дуже потрібні (є надзвичайні випадки, коли дома хтось хворий). Є наші співвітчизниці які працюють 24/24 і 7/7, (я теж пройшла через це), тобто практично не виходять з дому. Купіть комп’ютер, читайте. А то дуже сумно чути, що уже з’явився новий діагноз – «італійський синдром».
Чи берете участь у громадському житті міста?
– Мене часто запрошують в комуну на якісь збори, бо я досить активна людина та дуже цікавлюся життям Мілану. Є сайт комуни, де можна бачити всі заходи. З початком Майдану, а потім і війни я входжу до кількох спільнот на ФБ, які активно допомагають Україні. Співпрацюю з профспілковими організаціями Італії (роблю переклади різних брошур для імігрантів).
Які три найважливіші пункти або адаптаційні кроки ви б порадили тим, які планують переїхати до Італії?
– Перше, це випробувати всі можливості в Україні; можливо це нетрадиційна така порада. Бо переїзд – це крок дуже тяжкий і наслідки від нього можуть бути як хороші, так і не дуже, або навіть і плачевні. Подумайте про те, які наслідки може мати переїзд для вашої сім’ї.
– Друге: якщо вже вирішили приїхати сюди, то ще в Україні вивчіть мову хоча б на рівні А1. Щоб ви вміли представитися, сказати що ви вмієте робити.
– Третє: Знайдіть когось, хто вже тут працює, поцікавтеся основними навиками, які потрібні в роботі, бо побутова культура тут дуже відрізняється.
– Четверте: подумайте про те, яку ви хочете виконувати роботу і ціленаправлено шукайте, а знайшовши – добросовісно виконуйте. Ну і, звичайно, морально підготуйтеся до того, що ви тут ніхто і вам не зобов’язані допомагати.
– І останнє: ви уже приїхали і вам нічого такого не казали? Ви уже кілька місяців тут, а роботи нема? Вам страшно? До болю хочеться додому? Жодне слово не лізе в голову і ви уже не хочете грошей, вам здається за щастя їсти дома сухарі і запивати водою? Поплачте! Виплачіться так, щоб не залишилося ні сльозинки! Після того вмийтеся і беріться до роботи. До роботи над собою. І забудьте про те що ви вмієте плакати до тих пір, поки не заплачете від радості, коли зрозумієте що у вас все склалося.
Чи є щось таке, що б ви хотіли додати?
– Напевно повторюся частково, але головна порада така: насамперед гроші треба вкладати в себе, а не жертвувати всім заради добробуту сім’ї в Україні. Вкладати треба у вивчення іноземної мови, у свій загальний розвиток, у пізнання країни, в якій ви опинилися.
Тільки тоді людина залишається особистістю, і вона буде цікавою своїй сім’ї в Україні і роботодавцям в Італії. Не перетворюйтесь у безлімітний банкомат для своєї сім’ї. Матеріальним потребам кінця не буде ніколи, а життя у вас одне. І ще: я розумію, що батьківщина у нас одна і жодна країна, якою б багатою і красивою вона не була, її не замінить.
І все ж – знайдіть у своєму серці місце і для того краю, в якому вам доводиться жити. І ви побачите, що ваше життя зміниться.
Тлумачення до фото:
Галина Ганич
Переклад на захисті дипломних робіт в університеті
На роботі з вихованцем
М.Рагуза Ібла, Сицилія, Дуомо ді Сант Джіорджо (храм св. Георгія)
Свято України у Бергамо
Біля руїн норманської фортеці в м. Кастелмола
Шукайте деталі в групі Facebook