Спoвідь. Вaжко бyло, дyже вaжко, нeспoдівано виникла сepйозна прoблема: Як я витягнyла свoю сім’ю в Амeриці

Я завжди і в усьому покладалась на свого чоловiка, але на чужинi сама стала для нього надійною пiдпорою й ледве врятувала наш шлюб.

Звiстка про те, що ми їдемо в Америку, застала мене зненацька. Iгор прийшов з роботи та сказав, що через кiлька днiв ми подаємо документи на вiзу. Поїдемо жити до США. Назавжди!

“Навiщо?! Нам i тут непогано живеться! А як же твоя фiрма? А син? Ми з такими труднощами влаштували його в цей елiтний садочок!” – репетувала я, бо нiяк не хотiла прощатися зi своїм комфортним життям. Але чоловiк не слухав, вiн мовчки робив свою справу. А я знала: якщо Iгор щось вирiшив, сперечатися з ним марно.

Уже через кiлька тижнiв ми оформили вiзи – виявилося, що це робиться набагато простiше, нiж я собi уявляла.



Чоловiк зареєструвався на якусь конференцiю юристiв, заплативши за неї, а ми iз сином їхали як туристи – супроводжували татка. “На яке число брати квитки? – уперше порадився зi мною Iгор. – Може, на середину травня? Я думаю: чим швидше, тим краще, бо так уже хочу полежати на узбережжi.”

Я мовчки дивилась у вiкно. Думала про те, як буду жити там, де нiкого не знаю. Там, де мене не чекають. Але назад дороги немає. “Роби, як знаєш. Я вже готова”, – тихо витиснула iз себе й поринула у свої страхи.

Для Iгоря на першому мiсцi завжди була робота. Вiн жив нею. А сiм’я – це так, другорядне. Нi, я не жалiюся: чоловiк був уважним, турботливим у тi рiдкiснi моменти, коли ми бували разом. Але правда в тому, що цi моменти справдi були рiдкiсними.

Тепер Iгоревi потрiбно було залишити на когось свiй бiзнес, бо закривати кабiнет (вiн працював адвокатом) чоловiк не хотiв. Казав, а раптом не складеться, тодi й знову прийду та сяду у своє улюблене шкiряне крiсло.

А я про роботу не думала, бо одразу вирiшила звiльнятись. А що менi? Набагато легше, бо, працюючи два днi на тиждень коректором у жiночому журналi, великих грошей нiколи не заробляла. Двi тисячi на мiсяць – це був мiй заробiток. ”На колготки вистачить”, – жартували друзi. А я не сперечалась, бо ходила на роботу не абияк – щоразу в новiй сукнi, iз зачiскою, манiкюром i з прекрасним настроєм. У хорошому колективi час летiв непомiтно. Щодня ранкова кава, обiд у затишному кафе з добрими друзями, яких знайшла тут. А ще безлiч цiкавих жiночих iсторiй про життя. Зiзнаюсь, спочатку, коли читала деякi з них, так хотiлося вставити кiлька своїх речень. Деколи гострих, деколи iронiчних. Якось навiть запропонувала редакторовi змiнити заголовок оповiдання. Вiн погодився та сказав: “О, як же я до цього не додумався? То, може, ти й сама щось напишеш?” Але менi було лiньки. Я вважала, що вмiю тiльки виправляти чужi граматичнi помилки, який там з мене писака!

Через кiлька мiсяцiв ми таки прилетiли в Калiфорнiю. Спочатку вирiшили зупинитись у Сакраменто. Там багато емiгрантiв iз колишнього СРСР. А є такi райони, де англiйською говорять хiба що продавцi в магазинах. Ми все ж таки обрали той, де слов’ян було менше, бо прагнули вивчити англiйську. П’ятирiчний Михайлик пiшов у садочок. Зiзнаюсь, найбiльше хвилювалася за нього – думала, чи знайде вiн спiльну мову зi своїми новими друзями. Дарма, бо син усе сприймав як пригоду. Iнколи згадував своїх бабусь, якi залишися в Українi та все рiдше просив мене налiпити йому улюблених вареничкiв iз картоплею. Хоча й цю страву тут теж можна було придбати за кiлька доларiв. Панi Ганна, яка вiдкрила свiй ресторанчик, готувала не гiрше, нiж бабцi Оля та Надя.

Ми мали непоганий стартовий капiтал. Але несподiвано в чоловiка виникли проблеми. Робота, на яку збирався пiти Iгор, йому не пiдiйшла. Йому пообiцяли мiсце помiчника нотарiуса в однiй iз фiрм, проте чоловiк тут не протримався й двох тижнiв. Людина, яка звикла працювати сама на себе, повинна щось переламати в собi, щоб слухати iнших. Iгор не змiг. Крiм того, його англiйська була не такою гарною, як вiн собi уявляв. Та й знання законiв штату були аж нiяк не найкращi. Кiлька мiсяцiв чоловiк ходив на спiвбесiди й нiяк не мiг влаштуватися на якесь пристойне мiсце. А тим часом грошi, якi ми привезли з України, танули й танули. Чоловiк став дратiвливим, зривався на нас iз сином. До того ж мами поруч не було, яка завжди пiдказувала йому, як краще показати себе в тiй чи iншiй ситуацiї. Вона теж вiдомий юрист i всiм, чого вiн досяг у професiї, завдячує їй. I так сталося, що в Америцi “мамою” для нього стала я. Так склалося.

Розумiєте, менi легше було починати життя з чистого аркуша, свого часу я вступала до Київського унiверситету без вiдома батькiв. Зважаючи на те, що я жила в селi, то й складала лише один екзамен. На той час це було сiльське тестування, яке я написала дуже добре. А через мiсяць прийшло запрошення на навчання. Батьки не повiрили, дали грошi й сказали: “Поїдь, перевiр, чи не переплутали твоє прiзвище з iншим”. Я взяла улюбленi джинси, кiлька кофтинок, бiлизну та зошити й поїхала до столицi. Сама. Пiд час навчання почала працювати, щоб бути самостiйною та не випрошувати в батькiв грошi, яких у них теж не було. Нинi, оглядаючись назад, дивуюсь, якою сильною я була. Нi, радше – безстрашною, бо тепер розумiю, що страх – це те, що тягне нас назад. У мене нiхто не вiрив, проте вiра у свої сили була сильнiшою. А чоловiк вирiс в iнших умовах – тепличних. Батьки допомогли вступити до вищого навчального закладу, потiм домовилися про його першу роботу. Сам вiн купив хiба що машину, бо дуже любив складати грошi.

Пригадую, як перед поїздкою Iгор сказав: “Так, сьогоднi в мене є робота, але з кожним мiсяцем я втрачаю своїх клiєнтiв – усi їдуть за кордон. Що будемо робити, коли всi вони виїдуть? Жити на твою зарплату? На двi тисячi гривень? Чи, може, ти пiдеш прибирати чужi квартири? У тебе це найкраще виходить, крiм хатньої роботи, ти бiльше нi до чого не здатна”. Iгорю було дуже важко. Вiн не спав ночами, мучився, чи правильний вибiр зробив, що приїхав сюди. Ми дедалi частiше сварились, бо всi зiбранi ним кошти з кожним днем зменшувались. Якщо в Українi я звикла до шопiнгу, то в Америцi про це тiльки мрiяла: не хотiла просити в нього грошей – боялась нового скандалу. Наш шлюб руйнувався на очах. Ми майже ненавидiли одне одного.

Усе вирiшив випадок. Якось, гуляючи iз сином у парку Сакраменто – а їх тут дуже багато! – я познайомилася з Франческою. Вона теж мала малого сина, i дiти почали бавитись разом. Я дiзналася, що Франческа народилась у США, її батько був iталiйцем, а мама родом iз Тернопiльської областi, тож вона непогано говорила “американською українською” мовою. Дiвчина розповiла, що працює перекладачем – готує тексти для публiкацiї в мiсцевiй газетi. Вона також є членом української дiаспори й намагається допомагати спiввiтчизникам своєї матерi. “У нас є трохи спiльного, – усмiхнулась я. – У Києвi я мала схожу роботу”. Ми розговорились, домовилися зустрiтись наступного вечора, щоб знову нашi дiти могли разом погратися.

Мабуть, усе почалося зi звичайних жiночих балачок. Я розповiдала Франчесцi про себе, про своїх подруг, якi залишилися в Українi. Розказувала рiзнi iсторiї. Якось мимоволi зайшлося про роботу, i ми почали переказувати одна однiй тексти, над якими працювали. “Послухай, а ти не хочеш написати одну з iсторiй? – якось запропонувала вона менi. – Нам треба щось “свiженьке”. Напиши, а я перекладу. Якщо редактору сподобається – вона вiзьме. Гонорари в нас хорошi – 500 доларiв за колонку. А я з перекладом допоможу, вiзьму недорого”.

I, знаєте, я ризикнула. Кiлька недоспаних ночей – i перший текст готовий. Написала його з душею, українською мовою. Але Франческа добре зналася на своїй справi, гарно переклала. “Вiтаю з дебютом, тебе надрукують. Пиши ще!” – одержала я повiдомлення по е-мейлу й не повiрила своєму щастю.

А далi я, вiдчувши смак кровно зароблених грошей, сiла за комп’ютер i знайшла з десяток видань та сайтiв, якi платили авторам за невеличкi новели. Хтось давав 300 доларiв, хтось – 200, хтось – 70. Я писала й надсилала, куди тiльки могла. I так почалися мої лiтературнi заробiтки. Спочатку п’ятсот доларiв на мiсяць, потiм пiвтори тисячi, а за три роки я вже могла похвалитися зарплатнею, яка перевищувала середню американську.

Для чоловiка мiй успiх став великим випробуванням. Насамперед це било по його самооцiнцi. “Пишеш якусь дурню, а тобi за це грошi платять, – бурчав вiн. – А я гарую мов вiл, а отримую жалюгiднi центи”. Iгор i справдi працював важко – влаштувався неофiцiйно охоронцем у магазинi, потiм допомагав сусiду на новобудовi. За годину роботи йому в середньому платили 30 доларiв, тодi як середньостатистичному американцю на такiй самiй роботi вдвiчi бiльше. Жити в Сакраменто не так уже й дорого – пiвтори тисячi на мiсяць треба вiддати за житло. Плюс сiмсот доларiв комуналка та стiльки ж – дитячий садочок. У середньому на сiм’ю вистачає трьох-чотирьох тисяч доларiв на мiсяць.

А я, уклавши угоду з видавництвом, почала заробляти майже п’ять тисяч. Але я не просто писала українською, а пiсля виходу оповiдання в друк опрацьовувала його – читала англiйською та знову самостiйно перекладала українською. Працювала над собою ночами, коли мої хлопцi вже спали – не хотiла зайвий раз нервувати чоловiка. Таким чином за пiвроку я вже сама написала свiй перший текст англiйською. Так, вiн був не iдеальний, але коли я його надiслала перекладачцi, то Франческа вiдмовилася брати грошi за свою роботу. “Вiдпускаю тебе. Тепер ти сама можеш це робити. Вiтаю тебе”, – вiдписала вона.

“Як ти так швидко її вивчила? – дратувався Iгор, “штурмуючи” англiйську граматику. – У цiй мовi немає логiки! Як їх розрiзнити, тi клятi часи? А закiнчення куди ставити?” Вечорами ми з ним писали диктанти. Я виправляла його помилки, а вiн сердився, отримуючи папiр iз кiлькома десятками помилок.

Дивна рiч: тепер я заробляла грошi, а вiн жалiвся мамi по скайпу, як тут погано живеться. Американська мрiя виявилась для нього лише примарою. Одного разу дiйшло до того, що Iгор поїхав за квитками додому. А я не сперечалась. Була впевнена, що це лише емоцiї. Зрештою, коштiв на купiвлю квиткiв у нього вже не було. Усе те, що ми привезли iз собою, закiнчилось, а те, що почала заробляти я, лежало на моїй картцi. “Ну й нехай”, – махнула рукою на нього, коли ми вкотре посварились. Дитина все одно залишиться зi мною – Михайлик уже почав спiлкуватись англiйською. Зрештою, ми заради нього й виїжджали за кордон.

А потiм ми отримали грiн-карту, з часом Iгор знайшов собi роботу в офiсi – те, до чого вiн так прагнув. Заспокоївся й почав заробляти грошi. Лише тодi нашi стосунки поступово стали полiпшуватись. Через шiсть рокiв ми навiть взяли у кредит будинок, у якому зараз плануємо робити ремонт, адже через кiлька мiсяцiв чекаємо на поповнення в сiм’ї.

“Ти молодець, що врятувала ваш шлюб, – сказала менi сестра, якiй я зателефонувала зi звiсткою про те, що в нас буде дiвчинка. – Ви були на волосинi вiд розлучення, але саме твiй спокiй i шалена вiра в себе зберегли його”. А й справдi, лише тепер, оглядаючись назад, коли наш Михайлик (тепер уже Майкл) навчається у третьому класi, я розумiю, яким великим було наше випробування. Адже переїзд в iншу країну – це не просто квиток в один кiнець. Це квиток у нове життя, де така “зацяцькана лялька”, як я, показала, що може набагато бiльше, нiж просто ходити по магазинах у пошуках модного шмаття, витрачаючи чоловiковi грошi.

Єва, Сакраменто, США