Люди дозволяють собі легко втручатися в наше особисте життя. Текст про нетактовність в наш час

Вітаю усіх! Хочу поділитися з вами сьогодні, ні — прокричати на весь голос про те, що мені вже остогидло. Про людську нетактовність.

Чого ти така худа?
Почну з першого прикладу. Я — дівчина струнка. Навіть занадто. Вага коливається від 42 до 45 кг. Зізнаюся: за сильного вітру тримаюся за сумку. В організації, де я довгий час працювала, ліфт мене не перевозив. У ньому є певне обмеження ваги, щоб в ліфті не їздили діти без дорослих. Отак мене, дорослу тітоньку, він теж вдячно ігнорував. Анорексією я не хворію, просто я таке тендітне створіння, солодкого не їм. Не люблю. Вага моя мене влаштовує, бабуся і мама теж персони невеликого зросту і ваги, жодних відхилень в загальному я за собою не спостерігаю.

Але багато жінок, що зустрічаються на моєму шляху, на свій жах (і на мій теж) відзначають, що я занадто худорлява. Про це мені повідомляється в прямолінійній формі — питанням: «Коли ти нарешті погладшаєш?», «Скільки можна бути такою худою?», «Коли ти почнеш їсти?» – в загальному, змінюється варіативність, але не тривожний факт моєї худорлявості. Я мушу, мабуть, виправдовуватися, як посміла бути такою худою. Мені ж на гадку спадає таке. Перше: хіба пристойно взагалі давати такі запитання? Вага, колір волосся і зовнішність — завжди справа суто особиста і довколишніх не стосується. Друге: чому ці люди вважають, що можуть демонструвати мені те, що моя комплекція їх не влаштовує?

Коли ти народиш дитину?

Другий приклад — діти. Думаю, багато дівчат поповнять мої ряди з цією маленькою трагедією — прямолінійним запитанням: «Коли ти вже народиш дитину?» Його дають родичі, колеги по роботі, знайома касирка в магазині. Народиш першу — будуть питати про другу. На питання про дітей ти змушена то чи виправдовуватися, то чи брехати, то говорити правду абсолютно чужій людині. Хтось свідомо дітей не хоче, хтось мав сумний досвід. Найнеприємніше в такій ситуації — нетактовність жінок, які начебто за своєю природою повинні бути чуйними. Так, одна моя близька подруга Аля завагітніла у 20 років, народила дитя, але дитинка померла. Бідолашній знадобилося 11 років, щоб знову захотіти стати мамою. Без жаху в очах і спазмах в животі від думки, що цей кошмар може знову повторитися.

Уявляєте, як це? Про такі речі, як смерть дитини, не розповідають на кожному кроці. Інша знайома, Світлана, уже 2 роки не може завагітніти. Переживає, але рук не опускає. Дістають тільки ці безцеремонні коментарі. Так, коли їй вкотре заявили: «Чого дітей не народжуєш?» – вона відрізала: «Не народжую, бо не виходить!» Цікава “ворона” одразу знітилася, засоромилася і почала жаліти Світлану. А жалю, до слова кажучи, вона абсолютно не потребувала. Я ж повністю впевнена, що лізти до людей із запитаннями про їхню зовнішність, особисте життя, смерть і релігію категорично не можна.

Ти знаєш, що вегетаріанство шкідливе?

Якось ми зібралися великою компанією, в яку друзі тягнуть своїх друзів: ти своїх привів, і вас вже багато, незнайомих знайомих. Шашлик, ковбаса, помідори, літо, дача — клас. Один молодик відмовився від шашлику, пояснивши, що він вегетаріанець. І тут його закидали запитаннями: «І взуття носиш із замінника?», «І що, пасок теж?», «А що тобі — звіряток шкода?», «Захворіти не боїшся, знаєш до чого призводить нестача білка в організмі?» Дивлячись на хлопця, я бачила, що це він чує в тисячний раз.

Похрумуючи огірочком, він чекав, коли закінчиться допит. Як важко в нашому середовищі бути собою і мати свою позицію! Ти нічого поганого не робиш, але чомусь зобов’язаний відзвітуватися перед суспільством. Хтось запитає: а що поганого в запитаннях? Якщо просто цікаво. Відповім: просто цікаво дітям до 5 років, які світ пізнають за допомогою дорослих. Дорослим людям таке не личить. Цікаво? Почитай в інтернеті, піди в бібліотеку, попроси аудієнції у людини, яка тебе зацікавила, але аж ніяк не роби все таким чином, ніби людина на допиті, якщо ви в дружній компанії.

Чого не п’єш?

Інший яскравий приклад. Колега мені скаржився, що багато його знайомих приятелів припинили спілкування з ним, коли він перестав вживати алкоголь. Зустрівся якось з друзями, замовив чай — і почалося: «Гей, друже, що сталося? Чому не п’єш? Закодувався? Хворієш? Про що ж з тобою говорити, якщо не п’єш?» Ці розпитування переслідували його всюди, в будь-якій компанії, з будь-якого приводу. А друзі його — теж не алкоголіки. Але з їх точки зору не може людина різко перестати вживати алкоголь без важливої на те причини. Мусиш пояснювати.

«Ну хоч одну чарчину!» Якщо ти не п’єш, тебе починають підозрювати в якійсь страшній хворобі, яку ти замовчуєш. Мій співробітник не був хворим, просто прийняв рішення пожити безалкогольним життям. Він став батьком, йому дуже хотілося мати ясний тверезий розум і бути повноцінним помічником своїй дружині. Але в нашому суспільстві не заведено приймати людей, що відрізняються від маси. Потрібно постійно бути напоготові. Відрізняєшся? Пояснюй чому!

Що означає твоє татуювання?

Багатьом людям здається, що якщо ти зробив татуювання, то відтепер ти людина-телевізор: розглядай мене, запитай мене! У мене на руці є татуювання. Напис. Одна жінка викручувала мені руку, щоб запам’ятати напис і пошукати в інтернеті, що ж воно означає. Через те, що я відмовилася розкрити секрет свого малюнка на шкірі, то стала для неї неприємною таємничою особистістю.

Подруга скаржилася, що теж втомилася від запитань: «А що означає твоє татуювання? Коли наступне наб’єш? Всі ви синьою хворобою страждаєте, знаємо!» (синя хвороба чи тату-залежність — поширене серед майстрів татуювання, як і серед звичайних людей, бажання мати нові й нові татуювання — прим.перекл.). Одна маленька 7-річна дівчинка задерла їй рукав, щоб краще розглянути, що там у неї за малюночок. Подруга зробила зауваження цікавій дівчинці, на що почула від матері дитини: «А що ви хотіли? Їй цікаво!» Тобто ти зобов’язана розважати всіх довкола, навіть нехай під футболку полізуть. Нічого, нормально, сама винна. Звідки в наших людях це порочне бажання брати під сумнів будь-який прояв індивідуальності?

Люди, що посміли відрізнятися від інших своїм зовнішнім виглядом, стають цирковими клоунами, покликаними розважати натовп роззяв, викликаючи глузування і цікавість.

Чому ти не хрестиш дитину?

На жаль, не завжди виходить протистояти чужій нетактовності. Мовчання, ухильність, посмішка — гарна зброя в цій дивній війні з безкультур’ям. Але іноді треба здаватися. Так здалася я, коли мова зайшла про хрещення дитини. Зараз я поговорю про моє розуміння релігії, тому особливо чутливих віруючих людей попереджую, що висловлюю свою точку зору і нікого й ніщо образити не намагаюся. Варто було мені заїкнутися про те, що я не буду хрестити сина, як я стала мішенню гострим стрілам з боку родичів. Дізналася про те, що у сина не буде ангела-хоронителя, він буде постійно хворіти, його можуть зурочити, він не потрапить до раю.

«Чому?» – голосно запитували мене. Річ у тім, що я у все вищеперелічене не вірю. Якщо ангели існують, то вони є з народження у кожної людини. І жодні ритуали, жертвопринесення, танці-шманці не допоможуть тобі потрапити до раю. Якщо вже й існує щось гарне після нашої смерті, то заслужити це можна, не роблячи нікому зла.

Всі церковні обряди, точніше хрещення, нагадує мені якийсь тонкий психологічний хід: якщо ти не з нами, то ти не в нашій компанії. Це як прийти в балетках в пафосний нічний клуб. Ти не проходиш, пташко. Фейс-контроль, дорогі.

Я не хочу вірити у світ, де ритуали важливіші за людину та її душу. Але коли я уявила, що ціле життя мені доведеться відповідати на запитання про хрещення, обороняти свою точку зору, тим самим ображаючи цим глибокого віруючих родичів, я усвідомила, що програю. Кожного разу, коли моя дитина захворіє, мені будуть нагадувати, що це моя вина. Чому? Тому і пишу цю статтю про нашу нетактовність, де люди вважають за можливе лізти в наше життя, як кішки в ліжко, без дозволу.

А я просто змучуся у цій безглуздій війні релігій і думок. Свого сина я охрестила. Вирішила, якщо це нешкідливо, то нехай буде. Тепер досить на запитання «Ти охрестила сина?» відповісти «Так». Але ж різниця світоглядів — це нормально. Доводять теореми в математиці, а не своє бачення світогляду.

Коли ти вийдеш заміж?

Вінцем всього цього нетактовного неподобства є одвічне «Коли ти вийдеш заміж?» Як висловлюється одна знайома-сценарист, — контрольний постріл в голову. Найбільш нестерпне в цій ситуації те, що людина, що задає це запитання, в принципі здогадується про його безглуздість і неприємність. Що дівчині прийдеться якось викручуватися, виправдовуватися, відповідаючи на нього. Але це вже така собі садистська гра, по-іншому не назву, — дивитися жертві в обличчя і насолоджуватися процесом. Спостерігати, дряпаючи очима обличчя, вловлюючи найменші ознаки збентеження й беззахисності.

Гра триває довго, не одне покоління жінок виросло на цьому запитанні. Єдиний спосіб зупинити це неподобство, мені здається, відповісти запитанням на запитання: «А вам що до того?» У період весняного авітамінозу або в День святого Валентина можна навіть і лайкою. Як в Саудівській Аравії відрубували руки за крадіжку, так і тут відбити бажання пхати носа в чужі справи можна тільки жорстким способом. Спілкування людей має відбуватися легко, без бажання образити, без непристойної цікавості, навіть простої. Нетактовним питаннями можна образити людину, не знаючи про її внутрішній біль, увігнати в депресію дуже вразливих людей, а культурних і вихованих загнати в глухий кут.

Приклади, наведені мною, — це те, що відбувається саме тут в наші дні. Одного разу я поставила на місце людину, яка поставила мені одне з перерахованих вище запитань, а у відповідь почула, цитую: «А що такого я запитала? На що ображатися? Я ж по-доброму». Виправдання цьому немає. Ніякого. Люди, будь ласка, перестаньте питати те, що хвилює тільки вас самих. Вчіться бути вихованими. У Пауля Гейзе (німецького письменника, 1830-1914), є один вислів: «Від безсердечних людей захистишся тим, що не покажеш їм свого серця. Дурні люди можуть ще бути тобі корисні, тому що кожен щось таки знає і вміє, але якщо тебе оточують нетактовні й невиховані особи, то це може довести тебе до повного відчаю».

 

Шукайте деталі в групі Facebook


РЕКЛАМА:

Джерело.

Загрузка...