Валерій Ананьєв ходить пішки до океанів: «Ми запхали себе в ці багатоповерхівки і думаємо, що живемо, та це не життя»

2500 км пішки через країни Скандинавії до Північно-Льодовитого океану, на березі якого зараз майорить прив’язаний ним прапор України. За 92 дні мандрівник Валерій Ананьєв зробив 3 500 000 кроків, пройшов 14 національних парків, стоптав 3 пари взуття, наклав 4 шви, зносив 2 рюкзака і 3 штанів, прочитав 6 книг, написав багато заміток для майбутньої книги і познайомився з величезною кількістю чудових людей.


Це вже друга деякількамісячна проща Валерія. Все почалося з дороги з Парижа через Каміно де Сантьяго до Атлантичного океану. За три роки в АТО луганчанин, десантник 25-ї бригади, учасник бойових дій не лише став іншою людиною, а й отримав фізичні та психологічні ускладнення. Замість нарікати на життя, Валерій сказав: «Єдиний лікар, який може мені допомогти — це я сам» і вирушив в довгу дорогу до себе. І не фігурально, а реально – ногами по землі. У 2017 році він пройшов 1800 км через Францію та Іспанію. «Я шукав того, кого загубив на цій війні. А знайшов іншу людину, яка може бути будь-ким: письменником, філософом, мандрівником. Шлях, це не просто дорога – це переродження». Протягом двох місяців подорожі народилися нова людина та її перша книга «Сліди на дорозі», що згодом стала бестселером.

Потім Валерій здійснив сходження на найвищу вершину Африки, гору Кіліманджаро, а зараз знаходиться в Непалі, де також пройде декілька відомих маршрутів. Про скандинавській похід, купання в Північно-Льодовитому океані, «два сексуальні шрами», корінних жителів Півночі саамів, диких вовків, як гіганський орел нападав на його дрон та ще багато цікавого Ананьєв розповів в ексклюзивному інтерв’ю Lowcost.Ua.

– Розкажи будь ласка, яким був маршрут подорожі до Північно-Льодовитого океану.
– Наприкінці травня я вирушив із Осло по Шляху святого Олафа. Це північний побратим всесвітньовідомого Шляху святого Якова в Іспанії і веде він до найбільш визначної церкви країни – Нідароського Собору. А наприкінці, до речі, мені теж дали сертифікат про те, що я смиренно подолав Шлях. Насправді отримувати цей сертифікат було трохи кумедно. Це як запізнюватися на потяг і по дорозі виграти золоту медаль на змаганнях по бігу, на які випадково завернув. Я запланував пройти загалом більше трьох тисяч кілометрів і ця ділянка була найпростішою в дорозі.

Далі пішов уже без маршруту, через ліси і гори, маючи загалом лише напрямок – на мис Нордкап, який вважається однією з північних точок Європи. Північніше архіпелаг Шпіцберген, наприклад. Але це найпівнічніше місце на материку і там знаходиться туристичний центр, тому воно і популярне. На жаль, достойного місця для українського прапора, де б він епічно майорів, не було. Тому прив’язав його до загорожі над обривом в океан. А півтора кілометра далі Нордкапу виступає на північ в океан мис Кнівшельодден, він і став кінцевим пунктом моєї подорожі. Туди майже ніхто не ходить, та й знають про це місце не усі. Тож тепер я точно був настільки далеко на півночі, наскільки це своїм ходом можливо.

– В Північно-Льодовитому купався?
– Так. Він став другим океаном у моєму житті, до якого дійшов пішки. Спочатку я думав: «Не піду плавати. Не дарма ж і назва – Льодовитий». Та ще й берег не дуже безпечний, весь у слизьких водоростях. Вже почав збиратися, глянув на воду, і сам сказав собі: “Та гори воно все пекельним полум’ям! Піду! Ну, захворію… і хєр з ним. Я вже дійшов. А чи буду тут ще колись у своєму житті? Дуже малоймовірно”.

– І як?
– Нормально. Я думав, буде холодніше. Протягом шляху доводилося купатися в озерах, вода яких була повністю покрита кригою, переходити ріку вбрід. Ось в ті моменти я відчував справжній холод і біль від нього. Було настільки боляче, що з моїх маскулінних уст вирвався стогін, щоб хоч якось відволікатись від болю і рухатись в воді далі. А ще такого сильного вітру, як біля Північно-Льодовитого, не зустрічав ніде. Але і в цьому є великий плюс – що немає гнусу. Там такі пориви вітру, що комах, я думаю, на атоми розкладає.

– Твоя подорож на Каміно була, як терапія. Підкорити найвищу вершину Африки Кіліманджаро було просто цікаво. А якою була мета подорожі цього разу?
– Захотілося побути на самоті, пожити в горах.

– Карпати не підходять?
– Карпати – зелені пагорби, порізані купою стежок і між якими чимало сіл. У Норвегії я йшов по 4 дні і не бачив жодної людини і жодних ознак людини взагалі. Без стежок, без жодної цивілізації. І я сам вирішував, чи переходити ріку в брід, чи обходити хребет? В тих місцях, якщо щось трапиться, тебе там навіть ніхто не знайде. Або якщо знайде, то дуже нескоро. Наприклад, я йшов через Національний парк Бергеф’єль. Це півтори тисячі кілометрів абсолютно дикої природи. Лосі, вовки, росомахи, хижі птахи і… я. Сам. Серед засніжених гірських вершин, тисяч крижаних струмків, річок і водоспадів. Постійно думаєш на скільки днів вистачить їжі на випадок, як трапиться щось непередбачуване. Перевіряєш, чи без проблем виймається із-за спини сокира, на інший випадок чогось непередбачуваного.

– Трохи моторошно…
– Абсолютно нічого страшного. Я отримав безцінний досвід. 3 місяці жив у диких умовах, долав гори, ріки, болота, бездоріжжя. Я роздягався догола, лежав на снігу – повна свобода! Як я можу описати, наскільки це прекрасно? Людина, яка ніколи не відчувала нічого схожого, не зможе це уявити. Подорожуйте і самі все побачите! От раніше я не розумів, приміром, як це – йти без жодної стежки, коли навіть сприйняття дороги змінюється. А виявляється, в цій ситуації можна так сильно кайфувати! Все болить, пошкоджена нога, ставиш свій намет, довкола гори, сніг, сотні квадратних км без жодних ознак людини. Це пригода кожну годину, відчуття відкриття чогось незвіданого. І тому я не ходжу в комерційні тури (лише в рамках альпінізму) – нічого там не відчуваю, абсолютно нічого.

– А дикі звірі траплялися?
– Сотні диких оленів. Я підходив ближче, гладив навіть, але їм це не дуже подобалося, тому вони відбігали. Таких величезних рогів, як у одного оленя-вожака, я ще ніколи не бачив. Мабуть, це був якийсь альфа-і-омега-самець. І майже всі олені були брудного темно-коричневого кольору, а одного разу трапився білосніжний – справжній, живий олень-альбінос.

– А небезпечніші звірі?
– Одного разу бачив трьох вовків. Але ж ти знаєш, вовки тільки в казках страшні. В реальному житті вовк не буде чіпати людину, бо він реально оцінює ризики. Вовки, навіть коли на отару овець чи на стадо оленів нападають, завжди вибирають найслабшого чи найстарішого і ніколи не нападуть на здорового самця-оленя. Хіба їх дуже багато і вони дуже голодні. А ще якось просто-таки гігантський орел хотів збити мій дрон, подумав, що це якийсь ворог.

– Що ти їв у таких довгих переходах?
– У мене завжди був запас їжі на 1,5 тижні. І це все були сублімати. Я їх купив там на місці – дорого коштують, зате якісні. Втім хронічний голод у мене був постійно. А най-найбільше мені вистачало не домашньої їжі чи якогось комфорту, як можна подумати, а батарейок. Тому що знімав фільм, який планую невдовзі монтувати. І хоч із собою взяв дві портативні батареї по 40 тис мАг і ще запасні акумулятори, все одно їх рідко вдавалося зарядити.

– То все ж де їх заряджав?
– Час-від-часу зупинявся в готелях або мене запрошували в гості українські емігранти. До речі, хочу сказати, що закордонні українці – це чудові люди, вони вивчають мову, швидко асимілюються, на відміну від багатьох інших націй, та ніколи не йдуть у конфронтацію з місцевою культурою.

– Погоджуюся. Якби я відповідала за міграційну політику в Європі чи деінде, то давала українцям зелене світло. Не розумію, чому часто з візами і правом на роботу так багато заборон.
– Тому що нас і досі плутають із росіянами, які зовсім не так мирні і поступливі закордоном. Але ми самі винні у такому ставленні! Ми самі говоримо про «адін народ», ми самі «єдєм заграніцу». Пригадую, коли я приїхав вперше закордон – у 2017 році у Париж – зустрівся з українцями у Франції і побачив, що багато з них розмовляють російською. Там, далеко від України, це сприймалося інакше. Я пояснював французам російською, що у нас із Росією війна, і вже в процесі цих розмов у мене в голові виникав якийсь дисонанс. Потім хтось врешті спитав: «А чому ти говориш російською, якщо у вас війна з Росією?» А потім мене ще й плутали з росіянином. Словом, врешті зрозумів, що потрібно відділятися, переходити на українську, що вже просто немає вибору. І я перейшов! Так, було важко, інколи голова аж кипіла, дуже нервував, доводилось навіть перекладати свої думки. Але все починається з мови, тому так…

– Повернімося до Скандинавії. Містян чи селян ти бачив вкрай рідко, а чи траплялися поселення саамів?
– Зустрів кілька. Саами – корінні жителі півночі зі своєю мовою (між іншим, державною), окремою культурою та йойком. Вони не мають дорожнього сполучення, відповідно й автомобілів, водопостачання та електроенергії. На деяких будинках щоправда є сонячні батареї. Та потужності тільки на енергозберігаючі лампи й вистачає, ні про які холодильники мова взагалі не йде. Харчуються рибою та олениною. Власне, це і є їх бізнес – рибалять та розводять оленів. Дістатися до їх поселень можна лише пішки через гори або на вертольоті. Думаю, таку Європу мало хто сподівається побачити, тим паче, Скандинавія – один із найрозвиненіших регіонів світу.

– Чи доводилося хворіти в дорозі і взагалі наскільки великою є твоя дорожня аптечка?
– Я взагалі не хворію. Ну, можуть там нігті сповзти. В дорозі до Північного полюсу почалося запалення меніску і там же саме пройшло. І справа не в магії чи чомусь такому. Просто я дуже-дуже впертий. І на щастя ця затятість і невідступність грає мені на руку, все вдається, часто щастить. Могло бути ускладнення, але все загоїлося, я просто продовжував іти до своєї мети. Або от ще цього разу був випадок – я сильно поранив щоку, сам її в польових умовах зашив і вона сама загоїлася, не було ні температури, ні ускладнень. Тепер буду мати два сексуальних шрами. А аптечка в мене невелика – лише все найнеобхідніше: перекис, бинти, пластирі від мозолів, джгут на випадок кровотечі, тощо.

– В дорозі ти багато розмірковуєш. Зробив якісь житейські висновки після тривалих мандрів?
– Після всіх країн, де я був, Україна видається мені країною найбільших можливостей. Тут можна просто реалізуватися, тут дуже багато свободи, у нас творчий простір набагато ширший, ніж в будь-якій відомій мені країні.

Деяким, звичним кожному українцю речам я не знайшов аналогів закордоном. Наприклад, «Нова Пошта» або кав’ярні на кожному кроці з дешевою і якісною кавою, або щось подібне до системи Приватбанку. Можна налічити таких моментів більше десятка. Тільки б подолати корупцію вдалося і це буде рай на землі. Мені подобаються люди в Україні! Так, багато жлобства, але це набуте після Радянського Союзу, а значить, і позбутися можна буде. Натомість тут дуже багато сильних і самостійних людей.

Розмовляла Дарка Горова

РЕКЛАМА:

Джерело.

загрузка...