Називає “братовбивцею” і виганяє з церкви: мати загиблого на Сході Героя просить вгамувати місцевого священника

Мати полеглого на Донбасі воїна Дениса Поповича під час вшанування полеглих захисників на 5-ті роковини оборони ДАПу розповіла Президенту України про несправедливі цькування та паплюження пам’яті її сина з боку місцевого духовного наставника. Про це пише Армія Inform.

“На день народження Дениса разом із моїм чоловіком і онуками прийшла до церкви замовити службу. Та замість співчуття й благословення почула жахливі образи. Панотець вигнав нас під паркан. Просто на дощ. Я була ладна під землю провалитися від сорому за цю людину перед дітьми”, – розповідає Надія Леонідівна.

Майже не чуючи себе, чи не вперше на загал і вголос розповіла згорьована мати. На захист її родини тоді вийшло пів села. Діти плакали і не розуміли, чому їхню родину проганяють із церкви, у якій багато років співала їхня бабця і куди вони змалку бігали як до другої домівки.

“Раніше я не розуміла різниці між патріархатами. Головне – віра в Бога. А церква – лише місце, куди можна прийти за духовним натхненням. Нині ж, коли наша родина для батюшки – вороги, бо мій син захищав Україну, я не можу навіть поставити тут за нього свічку. Мушу їхати до Києва чи сусіднього села і панахиду замовляю в іншого священника”, – каже пані Надія.

Поневіряння жінки тривають уже понад пів року. Нині її родина докладає зусиль, аби побудувати в селі ще одну церкву – на земельній ділянці, отриманій від держави за загибель сина! Так хочуть зберегти пам’ять про героїв, які склали голови за Україну.

“Мрію це зробити заради дітей. Син ростив їх чесними і порядними, яким був сам. Хочу, щоб вони й усі дітки, чиї батьки не повернулися з цієї війни, кожен міг пишатися батьком, і не боявся сказати вголос його ім’я, – каже Надія Леонідівна.

Нині, попри цькування священника й різні думки селян, Денисові синочки пишаються татком. Знають, що його іменем названа вулиця в селі, школа, де навчався. Знають, що татко – герой. Але, споглядаючи як однолітки бавляться і прогулюються парком з татусями, досі не можуть прийняти того, що його більше немає.

Сказав усім сховатися в укриття, а сам узяв гранатомет і пішов назустріч ворожому БТР

“Часом так гірко запитують мене: «Бабусю, чому саме він? Чому він, як решта, не сховався в укриття, а вийшов один на один проти ворожих танків?”, – зі сльозами на очах розповідає Надія Леонідівна.

Каже, що пояснити сиротам, чому саме їхній батько віддав життя, щоб урятувати інших, дуже складно.

“Побратими розповідали, що під час ворожого штурму Денис сказав усім сховатися в укриття, а сам узяв гранатомет і пішов знешкоджувати російський БТР, який вже був за кілька метрів від бліндажа. Один раз він вистрілив – бронетранспортер зупинився, а інший постріл виконати не встиг. Ворог його випередив. Денис загинув”, – розповідає мати воїна.

Денис Попович був гранатометником у складі 40-ї бригади тактичної авіації зведеного загону Повітряних Сил ЗСУ “Дика качка”. Загинув 22 січня в районі Донецького аеропорту під час оборони опорного пункту “Зеніт”.

Подробиці бою 22 січня після падіння ДАПу, що тривав понад 10 годин, описані в книзі “А242” під назвою “Бій 22 січня”. Подвигові Дениса – бійця на позивний “Денді” – присвячений також епізод у стрічці “Зеніт”.

Мати розповідає: коли почалася війна, Денис дуже переживав і хотів іти добровольцем на фронт. Однак його дружина Юлія, мов щось відчуваючи, вмовила, щоб пішов на війну лиш тоді, як надійде повістка. Боялася, щоб Денис не загинув, а діти не зосталися сиротами.

Вже за кілька місяців повістка таки надійшла, і Денис, який завжди був переконаний, що кожен чоловік має захищати країну від небезпеки, одразу пішов у військкомат.

Зранку ще встиг зателефонувати дружині. Сказав, що аеропорту в Донецьку вже немає

“Ми його проводжали всі разом. Із передової він телефонував щодня. Завжди запитував про дітей, їхнє навчання і здоров’я. Просив, аби не хвилювалися і казав, що в нього все гаразд. Він надсилав нам свої фото, а ми йому – свої. Дітки знімали для нього відео з проханням повертатися додому, говорили, що дуже його люблять і сумують”, – стримуючи сльози говорить мати героя.

Напередодні загибелі Денис теж телефонував дружині й мамі, але голос був сумний. Віддалено жінка почула постріли. Запитала, що там. Син відповів, що це стріляють далеко, а в нього все спокійно.

“Того вечора місця собі не знаходили. Було так тривожно і важко на душі. А наступного дня Денис загинув. Зранку ще встиг подзвонити дружині, сказав, що аеропорту в Донецьку вже немає. Лишились тільки наші блокпости. А також вимовив, що стоятиме до кінця. Більше того дня ніхто з Денисом не міг зв’язатися”.

Дружина Дениса телефонувала волонтеру, який передавав їм туди посилки. Той відповів, що був бій, і хлопці, мабуть, вимкнули телефони. Наступного дня, коли жінка пішла на пошту, помітила дивні погляди сусідів.

“Тоді Юля зателефонувала у їхню частину у Васильків, щоб дізнатися інформацію, де перебуває Денис. Їй сказали, що його більше немає. За тілом виїхав командир… Для нас тоді час зупинився”, – каже мати.

Жінка розповідає, що його побратими вийшли з тієї позиції живими, загинув лише її син… І каже, що він дуже любив свою родину. Завжди був добрим до неї і до дружини. Просто обожнював малюків.

На той час, коли воїн загинув, його синам було 6 і 3 рочки

“Денис так радів, коли дізнався, що стане батьком, та ще й хлопчика! Ні на секунду Юлю від себе не відпускав. Так само і з дітками любив час проводити. Риболовля, прогулянки на човні, футбол… Денис навчив дітей поважати старших, підтримувати близьких, любити й цінувати маму. Діти дуже сумують за ним”, – розповідає пані Надія.

Дітей на похованні не було. Але після похорону дружина воїна сказала дітям: їхнього тата немає, він на небі став зірочкою, тож щодень дивитиметься на них із небес…

“Почувши про це, Кирилко плакав, а маленький Ілюшка забився в куток і так кричав, що надірвав своє маленьке сердечко”.

Малюк дуже любив татка і не уявляв, як може так статися, що його вже не побачить. Уже в чотирирічному віці, до цього цілком здоровий і веселий хлопчик, переніс складну операцію на серці.

“Нам лікарі сказали, що його сердечко стало схожим на тюльпан. Операція теж не давала стовідсоткового одужання – аорта так і лишилася відкритою. Тож наша боротьба триває щодня. Уже не лише за добру пам’ять про сина, а й за життя його маленького хлопчика”, – розповідає Надія Попович.

Жінка знає, як важко хлопчикам рости без батька. Та пригадує, коли влітку волонтери відправили їх на відпочинок, вони обидва з таким нетерпінням чекали польоту в літаку, ніби має статися диво.

“Потім зрозуміла – не відпочинок так радує малечу. Щойно опинившись на борту лайнера перше, про що вони запитали маму – де ж точно на небі живе їхній тато, адже вона їм казала, що він тепер мешкає там, тож дуже чекали на зустріч із ним”, – ледве стримуючи емоції, розповідає мама воїна.

P.S. Під час поминальних урочистостей до п’ятої річниці вшанування загиблих захисників ДАПу в столиці мати героя Надія Попович була однією з тих, для кого цей день – не просто ще одна можливість згадати полеглих на війні героїв, а час найбільшого у світі болю і горя від втрати рідної дитини…

Зустрівшись з Верховним Головнокомандувачем Володимиром Зеленським, який приїхав теж покласти квіти до “Дзвону пам’яті” та підтримати родини загиблих, вона не витримала і розповіла йому про свою біду. Президент записав її дані, тож жінка сподівається на вирішення цієї непересічної ситуації.

Шукайте деталі в групі Facebook


Загрузка...

Джерело.